Літній ранок. Невеличкі хвилі б’ють  об берег одного з багатьох Ялтинських пляжів. Десь чутні невиразні крики чайок, які кружляють у повітрі шукаючи собі поживу. Людей майже немає, вона немов кам’яна скульптура нерухомо, але з таким відчутним болем вдивляється у далечінь.  Вона чекає і вірить, що він прийде. Такий близький, і далекий водночас. Незважаючи на те, що їх дружба розпочалася два тижні тому, вона щиро мріє, ніколи не полишати цей загадковий край, не повертатися у сірі будні міського життя, а щодня насолоджуватися специфічною атмосферою Кримський гір.

Минуло п'ятнадцять хвилин, вона розгублено потирає обручку на вказівному пальці, раз за разом рукою проводить по своєму каштановому волоссі.  В цю мить, хтось ніби випадково змусив її доторкнутися до повік, які вже наповнились дзеркально чистими сльозами. Вона зробила вигляд, що не помітила цього, дівчина продовжувала чекати і не збиралася йти геть, залишивши незакінченою свою історію про перше кохання.

На пляжі почали з’являтися перші відвідувачі. Вони проходи  повз її подібно нічним тіням або примарам, але вона не помічала їх присутності. Здавалося, її не хвилювала дійсність, думки линули у минуле. Вона пам’ятала абсолютно все. Першу зустріч. Перший поцілунок. Прогулянки вечірнім містом під зоряним небом, нічне купання у забороненій зоні, але яка користь від спогадів, якщо він не прийшов. Що сталося? Навіщо він  зумовлює біль, сильніший від того, який може нанести гострий кинджал.

Вона сіла на пісок і почала малювати звичні для себе образи, хоча нині навіть це не допомогло  приборкати хвилювання. Через хвилину вона дивилася на небо, рахувала по одинокі хмари  і намагалася відволіктись від нав’язливих думок. Вона ще досі не могла повірити, що він кинув її нічого не пояснивши. Невже важко було сказати на прощання декілька ласкавих слів? Обійняти так як раніше не обіймав, дати хоч краплину надії ?

Ні, всі сподівання марні. Він не прийде. Дівчина спокійними і рівномірними кроками наближалась до моря. Вона рухалась немов морська царівна, легенький вітерець грав її волоссям, а промені сонця створювали ефект божественної діадеми, що виблискувала над її головою.

Ніхто навіть не помітив, як вона опинилася під водою. Думки, акулами оточували з усіх боків, не даючи спокою; від їх кількості і натиску дівчина відчула, що свідомість зникає. Повіки заплющились, вона втратила почуття реальності. Здавалось, красуня навіть не розуміє, що невдовзі зустрінеться один на один зі своєю загибеллю.

Дівчину на руках з води дістав місцевий плавець, який і цього ранку, робив звичний годинний заплив. Бажаючих подивитися на шоу зібралося багато. Всі хотіли ближче роздивитися ту, котра страждала від душевних мук і фізичної втоми. Якась літня жінка на колінах линула до тіла дівчини. Певно, це її матір. Раптом вона почула голос лікаря і підняла голову. «Надія є», — тихо, але впевнено сказав він.

Фещенко Марія