Говорять, «надія помирає останньою». Погано, якщо надії не збуваються, але ще гірше, якщо їх немає.

Без  надії помирає сама людина. Чому варто жити? Бо тобі дано життя – це твій обов’язок жити, а не лише існувати. Жити на повну, користуючись кожним днем як новим особливим покликанням. Кожен день – це виклик. Клич, який пробуджує до життя, в якому тобі є чому і в кого повчитись, збагатитись і постійно зростати. Бо, не шукаючи себе, ми просто втратимо надію… Думатимемо: «нічого не варті, нічого не вміємо, нікому не потрібні». Або ж просто: «нам нічого не потрібно», «а навіщо зміни і зростання, мені і так не зле». 

Варто мати надію! Надія натягує струни серця, дає силу і натхнення. Надія допомагає витривати і перемогти. Надія не повинна бути убогою. Навпаки, це має бути одне із найсильніших відчуттів, бо, подібно до любові, надія змушує хотіти жити і проявляти себе.

Чому варто сподіватись? Напевно тому, що маючи життя, маєш носити у собі цю чесноту і жити нею. Напевно і тому, що без надії людина не може бути певною у тому, що у будь–якому часі і за будь–яких обставин вона повинна прагнути і шукати способів та можливостей.

Яскравим прикладом є поезія “Contra Spem Spero”, назва якої у перекладі з латинської мови означає “без надії сподіваюсь”, написана 19-річною Лесею Українкою.  Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі. Маючи надію в серці, вона стала на шлях боротьби за перемогу:

«Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!»

У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним “осіннім хмарам” вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Тож надія є!

Я переконана в цьому, бо особисто мене надія збагатила і додала впевненості, наскільки це можливо і дано. Надія має жити, щоб жили і ми. Надія  робить неможливе!

Коваль Марія