Надія сиділа біля вікна. Біля чужого вікна у чужому покинутому будинку чужого старого міста. Вона роззирнулася по кімнаті, у якій знаходилася, і її погляд зупинився на весільному чорно-білому фото, що ледве трималося на змученій часом стіні. Мабуть, це колишні господарі її нового пристанища. Вони тут щасливі, усміхнені і такі спокійні. Надія також вже спокійна. А ще кілька тижнів тому, тікаючи від свого «вічного ката» — законного чоловіка, вона хвилювалася, не спала ночами від кошмарів і плакала від однієї думки, що він вже поруч.

Надія дивилася на фото і згадувала своє сімейне життя. Їй було вісімнадцять, коли батьки змусили одружитися з багатим нелюбом. Вона терпіла все: знущання, побої, приниження. Терпіла десять років, і більше не витримала. Просто вночі вона одягла свою найкращу сукню і тихо пішла.

А далі було три довгих тижні недоїдання, недосипання і переховувань. Надія побувала вже у п’яти містах, старалась не затримуватись надовго на одному місці і не привертати до себе уваги. Сподівалась, що зможе втекти у Францію до брата, який точно її захистить. Але десь глибоко в душі відчувала, що чоловік її знайде, і на тому її страждання обірвуться.

Надія уважно дивилась на весільне фото і раділа за тих, хто так щасливо усміхався до неї зі старого знімку. За вікном була весна, сонце яскраво освітлювало стару кімнату, але вона не звертала на те уваги. Думки лише про одне – коли це вже скінчиться, коли прийдуть такі довгоочікувані свобода і тихий спокій.

І вони прийшли. Жінка обернулася і побачила у дверях чоловіка – страшного і розлюченого. Вона не тікала, не кричала і навіть не намагалася вирватися. Надії не вистачило зовсім трохи надії.

Резнік Тетяна