Професор, доктор філологічних наук Олексій Іванович Неживий, 19 березня 2015 року, представив студентам Київського університету імені Бориса Грінченка свій електронний проект під назвою: «Григір Тютюнник: життя у слові».                                                                          

Олексій Іванович запропонував цікаву програму для школи, аби зацікавити учнів та вчителів. Як сказав сам професор: «Ці електронні видання призначені тільки для творчого вчителя…»    

Проект містить у собі багато цікавої інформації. Перше на що хотілося б звернути увагу – це відео. Адже воно є невід’ємною частиною цього видання. Цікавим є те, що один із роликів знімали у середині 70 років XXст. на не професійну камеру (Григір Тютюнник читає вірші про свого діда), а по закінченню зйомки, голос Григіра Тютюнника звісно наклали на відео.                                     

Фотолітопис  та рідкісні аудіозаписи, які Олексій Іванович плідно і наполегливо збирав, опублікував у цьому виданні вперше.  Міститься тут також і бібліографія, яка написана не лише українською мовою, але й іншими іноземними мовами.                                                     

Останній, але не менш вагомий розділ – це автографи. Олексій Іванович влучно сказав: «Автографів вистачить на магістерську роботу і з мови, і з літератури…»                         

Цей проект зайняв у Олексія Івановича надто багато часу, майже усе життя він витратив на вивчення такого великого письменника, як Григір Тютюнник.                                                     

Проект має також і текстові видання.  Зокрема, це поезія Тютюнника, яка має 41 присвяту (опоетизована життєва творчість) і щоденник.                                                                      

Олексій Неживий має ще багато цікавих думок та ідей, сподіваємось, що у майбутньому він з легкістю зможе їх реалізувати.

Корженівської Дарини

2 квітня 2015 року виповниться сорок років з моменту початку вчительської діяльності Неживого Олексія Івановича. Напередодні цього визначного дня науковець, педагог і дослідник вирішив презентувати свої досягнення.

Неживий Олексій Іванович висловив слушну думку про те, що у школі варто організовувати інтегровані уроки. Створена ним електронна програма «Літературне краєзнавство» має за мету показати учням духовні надбання нашого краю, ознайоми з творчістю письменників з різних областей України, навіяти підліткам патріотизм, прихильність до українських традицій. Незвичайною, на мою думку, виступає рубрика «Історія літературного життя Луганщини», де науковець доводить, що духовність  — вічна, її не можна знищити зброєю.

Олексій Іванович з дитинства цікавився спадщиною Григорія Тютюнника. Отже, не дивно, що його монографія «Життя у слові» присвячена цій видатній постаті в українській літературі. На відміну від інших дослідників, він прагнув відтворити маловідомі факти про Тютюнника, висвітлити його як багатогранну особистість, генія.

Електронне видання «Григорій Тютюнник: мить і вічність» охоплює велику кількість інформації для опрацювання. По-перше, варто звернути увагу на аудіохрестоматю. Більшість з творів озвучує сам Григір Тютюнник. По-друге, вражають своєю наповненістю рубрика «Фотографії», бо Олексій Іванович зібрав фотографії, які раніше не оприлюднювалися. Школярам та студентам корисно буде на власні очі побачити домівку автора, місцевість, родинну сосну.

Активну участь у створенні видання приймав Антон Білоус, він здійснив технічне редагування, а саме опрацював  інтерв’ю з Григором.

Неживий Олексій працював над проектом протягом двадцяти п’яти років. За цей час він створив передачі про Григора, де виступав як ведучий та автор одночасно. Його навчальні відеозаписи можна також знайти у електронному виданні.

Олексій Іванович створив «Поетизований життєпис Григора Тютюнника», адже саме з деталей вимальовується портрет автора. У виданні можна порівняти як змінювалися автографи майстра українського слово, дослідити сорок чотири присвяти, які залишив автор.

Незважаючи на те, що дослідник опублікував щоденники та записники, листів до матері в нього не має. Як зазначає Неживий, людина, що зберігає переписку не бажає продавати їх.  

Мене особисто вразили плани  Олексія Івановича на майбутнє. Він мріє видати справжню редакцію роману «Вир», де факти про Голодомор будуть висвітлені. До того ж він сподівається, що зможе створити музей «Двох братів Тютюнників» на Полтавщині.

Презентація електронного видання мала успіх у студентів, бо цей продукт можна використовувати практично у школі. Діти маючи доступ до ресурсу зможуть самостійно вивчати творчість авторів, переглядати сюжети, робити висновки.

Нам потрібно пишатися такою людиною, як Олексій Іванович. З першого погляду помітно, що він закоханий у те, що робить, а праця викликає в нього щире задоволення. Його посмішка дає нам зрозуміти, на досягнутому він не зупиниться.

Фещенко Марія

За своє життя я зустрічала багато жінок. Всі вони були чимось схожі, а чимось різні. Низькі та високі, стрункі та не дуже, жіночні та грубі. А якою повинна бути справжня жінка? Я довго шукала відповідь на це запитання, і, здається знайшла. Лише одна особа, з якою я познайомилась зовсім випадково, зацікавила мене як зовнішнім виглядом, так і поведінкою. Їїї звали Надія. Це була звичайна дівчина з міста, яка на перший погляд нічим не відрізнялась від інших жінок Києва, але про неї багато говорили люди. І не дарма! Ця дівчина викликала захоплення у всіх оточуючих і у мене також.  

Надія була здатна створювати простір любові, в якому завжди затишно і приємно знаходитись. Вона завжди перебувала в гармонії з собою  і навколишнім світом, а на обличчі завжди присутня легка, промениста посмішка, а хода доволі впевнена. Кожен її крок наповнений величчю королеви, грацією та легкістю. Я помітила, що вона нікуди ніколи не поспішає, не відлітає у майбутнє, не переймається минулим. Дівчина насолоджується кожним моментом, в якому знаходитьсяі минуле, і майбутнє, і сьогодення. Кожне її слово, яке відлітає з її ніжних уст, виходить з глибин її серця. В ній відчувається мудрість, спокій, внутрішня сила.

Надію ніколи не пропускали чоловіки, адже вона здатна любити, приймати, насолоджуватися кожною миттю життя. Вона створює навколо себе такий простір, в якому чоловік відчуває себе Богом. 

Я довго шукала секрет успіху цієї супер-жінки Надії. А відповідь може побачити кожна жінка перед дзеркалом. Потрібно любити та поважати себе, бути задоволена собою. 

«Саме з любові до себе починається справжній шлях відродження жінки, про який повинна знати кожна душа, яка втілилася на цій землі в жіночому тлі» — прошепотіла Надія мені під час нашої останної зустрічі, допивши свій зелений чай без цукру.

Корнєєва Лариса

      Надія це добре. Але не треба забувати про здоровий глузд. Людям властиво надію перетворювати в мрії і ними жити. З'являються ілюзії та пухнасті замки. А потім коли ти розумієшь, що цього не буде в тебе починаеться депресія, ти замикаешься в собі. А після цього статистика самогубст повищюється. Треба чітко розмежувати надію та мрії.  Я згодна, що кожному потрібна надія для того щоб допомогти людині втілити своїї бажання і прагнення. Надія на краще наповнює наше життя змістом, робить нас сильнішими і здатними до боротьби. Але треба у всьому мати міру.  Не треба своє життя перекладати на надію. Тому що якщо в тебе в серці буде лише надія, то воно залишиться назавжди надією. Треба мати надію, але при цьому робити все можливе, що б надію втілити в реальність.

     Приклад із мого життя: в мене спочатку бyла тільки мрія добитися успіху в кінному спорті. Через якийсь час, доля подарувала мені можливість працювати в «Парку Київська Русь» в театрі. Але крім  пішого театру, був і кінно-трюковий театр. Я дивилися на тих дівчат, які вправно володіли конем.  Для них це була не робота, а їхнє життя. Я бачила, що вони відносилися до коней не як до тварин, на яких вони працюють. Було враження, що це їхні молодші брати. Мене це дуже надихнуло. Я почала товаришувати з цими дівчатами. Я багато чого розпитувала про коней, як правильно поводитися з кіньми. В якійсь момент мені захотілося стати частиною їхнього колективу. Я почала їздити на конюшню. Спочатку я вчилася правильно сидіти в сідлі і їздити верхи:

     Потім коли я вже освоїла верхову їзду, я почала займатися джигітовкою. Спочатку було мені важко. БО я не луже любила займатися спортом. Але я себе змушувала тренуватися, бо в мне була надія, на те що мене побачить тренер і запросить до свого кінного колективу. Я почала освоювати такі елементи, як  поперек без стрімян:

арабеску:

та багато інших елементів. Один  з  найважчих чоловічих елементів — обрив давався дуже важко.

     Але в мене була надія, і я все робилa, щоб вона здійснилася. І мене дійсно помітив тренер. Перший кінь з яким  я працювала був шетленський поні на ім'я Вагнер. Ми одразу придивилися один до одного.

     Але все одно, я хотіла більшого. В мене була надія на те, що я  буду виконувати різні трюки. Я все робили, що б вдосконалювати своє вміння. І через деякий час, я почала виступати в програмі і робити різні трюки. Але спочатку це була стройова підготовка, де я була асистентом.

    Потім була частиною кінної лави.

    А згодом почала виконувати різні складні елементи, наприклад, «Аланську піраміду».

     Аланська стійка

  За рік в мене здійснилася надія, але щоб це сталося, треба робити все, що в твоїх силах, і ніколи не здаватися!

Крикун Людмила

Надія… Кажуть, тільки вона залишається в безвихідних ситуаціях. Ми щодня сподіваємося на краще. Завжди чекаємо це найкраще. Швидше за все, тому, що саме надія на краще дає нам можливість мати мрію, і підтримувати наші прагнення. Без надії, рівно, як і без віри людина не може жити. Вони, як повітря необхідні йому. Ці два почуття йдуть пліч-о-пліч. Віра і надія допомагають людині вижити. Але коли людині більше немає на що сподіватися — вона втрачає сенс життя.

“Надія” — щось пернате
На сідалі в душі —
Співає пісеньку без слів
Всі дні і ночі всі.

Ці слова, які стали афоризмом, належать американській поетесі Емілі Дікінсон. Існує багато думок на цю тему, але всі вони сходяться в одному: коли пропадає надія, виникає порожнеча. Саме надія, причаївшись у серці, дає можливість бути щасливим навіть серед нещасть.

Поліщук Тетяна

              Напевно, всі колись чули легенду про скриньку Пандори. Коли жінка піддалась цікавості та відкрила її, то на світ вирвались різноманітні біди та хвороби. Скринька спорожніла, а на її дні лишилась одна-однісінька «Надія». Я вважаю цю легенду дуже повчальною, адже вона спонукає зробити два висновки: перший – не можна порушувати суворі заборони, а другий – ніколи не треба впадати у відчай, адже вихід з будь-якої ситуації є завжди, просто потрібно не втрачати надію.

             В більшості людей рано чи пізно настає така ситуація, що здається, ніби життя втратило сенс. Тоді людина починає опускати руки, перестає робити те, що необхідно для досягнення бажаної мети. На допомогу приходить Надія.  Вона змушує людину діяти, активно шукати шляхи подолання проблеми.

                    До того ж, наші думки мають тенденцію до матеріалізації. Інакше кажучи: все, що ми уявляємо – збувається. Тож, якщо людина не втрачає надію і постійно яскраво уявляє те, чого хоче і до чого прагне, то вона обов’язково отримає це. Потрібні лише час та надія… Інколи буває так, що одна лише надія на ремісію у тяжкохворого пацієнта дійсно викликає покращення самопочуття, а то і повне вилікування хвороби! Це неймовірно, але факт.

             Кожен з нас на щось надіється чи чогось чекає. Та потрібно пам’ятати, що для того, аби це збулось, необхідно надіятись  всім серцем, усією душею; надія повинна заполонити всі наші думки, помисли і вчинки.

                                                                                                     Ганненко Ольга

«Надія — це розрахунок ймовірностей, яка пишеться пір'ям з крилець ангелів». 

Станіслав Єжи Лєц

Без чого людина не може жити? Відповідь, на перший погляд, очевидна – без їжі та води. Але, якщо перевернути медальку, і подивитись з іншого боку?

Де є життя, там є надія. Вона може не лише допомогти людині втілити свої мрії, але навіть врятувати від смерті. Надія на краще наповнює наше життя змістом, робить нас сильнішими, дає нам сили для боротьби за наші мрії.

Іноді достатньо промінчика надії, щоби врятувати людину, змусити її думати, що так чи інакше, а все буде добре.

Надія повинна жити у кожного в серці, поряд з Вірою та Любов’ю.

НАДІЯ З НАМИ!

Лихолат Марина

Які можуть виникнути асоціації почувши слово Надія?

Хтось може уявити симпатичну бізнес леді з гарною зачіскою і в стильному вбранні. Хтось —  надійну, люблячу мати або дружину. Інші згадують три сестри, трьох святих мучениць Віру, Надію та Любов. Саме вони допомагають жити, дають  радість, дають нам силу духу у важкі хвилини. Як говорять «Віра дає надію, а та призводить до любові». Проте, іноді все починається з любові. Вона породжує надію, а та зміцнюється до віри.

Але ніхто з нас не може обійтися без Надії, як очікування чого-небудь сприятливого в поєднанні з упевненістю в його здійсненні.

Як говорив великий давньоримський філософ і поет Сенека: « Поки людина жива, вона ніколи не повинна втрачати надії». Можна сказати, що саме надія є тією ниточкою, тим рятувальним тросом, за який можна вхопитися і знайти можливість, і здатність повернути собі втрачену Віру і Любов.

Отож, нехай Надія завжди допомагає людині знайти Віру в свої сили і можливості.

Корженівська Дарина

Надія сиділа біля вікна. Біля чужого вікна у чужому покинутому будинку чужого старого міста. Вона роззирнулася по кімнаті, у якій знаходилася, і її погляд зупинився на весільному чорно-білому фото, що ледве трималося на змученій часом стіні. Мабуть, це колишні господарі її нового пристанища. Вони тут щасливі, усміхнені і такі спокійні. Надія також вже спокійна. А ще кілька тижнів тому, тікаючи від свого «вічного ката» — законного чоловіка, вона хвилювалася, не спала ночами від кошмарів і плакала від однієї думки, що він вже поруч.

Надія дивилася на фото і згадувала своє сімейне життя. Їй було вісімнадцять, коли батьки змусили одружитися з багатим нелюбом. Вона терпіла все: знущання, побої, приниження. Терпіла десять років, і більше не витримала. Просто вночі вона одягла свою найкращу сукню і тихо пішла.

А далі було три довгих тижні недоїдання, недосипання і переховувань. Надія побувала вже у п’яти містах, старалась не затримуватись надовго на одному місці і не привертати до себе уваги. Сподівалась, що зможе втекти у Францію до брата, який точно її захистить. Але десь глибоко в душі відчувала, що чоловік її знайде, і на тому її страждання обірвуться.

Надія уважно дивилась на весільне фото і раділа за тих, хто так щасливо усміхався до неї зі старого знімку. За вікном була весна, сонце яскраво освітлювало стару кімнату, але вона не звертала на те уваги. Думки лише про одне – коли це вже скінчиться, коли прийдуть такі довгоочікувані свобода і тихий спокій.

І вони прийшли. Жінка обернулася і побачила у дверях чоловіка – страшного і розлюченого. Вона не тікала, не кричала і навіть не намагалася вирватися. Надії не вистачило зовсім трохи надії.

Резнік Тетяна

Говорять, «надія помирає останньою». Погано, якщо надії не збуваються, але ще гірше, якщо їх немає.

Без  надії помирає сама людина. Чому варто жити? Бо тобі дано життя – це твій обов’язок жити, а не лише існувати. Жити на повну, користуючись кожним днем як новим особливим покликанням. Кожен день – це виклик. Клич, який пробуджує до життя, в якому тобі є чому і в кого повчитись, збагатитись і постійно зростати. Бо, не шукаючи себе, ми просто втратимо надію… Думатимемо: «нічого не варті, нічого не вміємо, нікому не потрібні». Або ж просто: «нам нічого не потрібно», «а навіщо зміни і зростання, мені і так не зле». 

Варто мати надію! Надія натягує струни серця, дає силу і натхнення. Надія допомагає витривати і перемогти. Надія не повинна бути убогою. Навпаки, це має бути одне із найсильніших відчуттів, бо, подібно до любові, надія змушує хотіти жити і проявляти себе.

Чому варто сподіватись? Напевно тому, що маючи життя, маєш носити у собі цю чесноту і жити нею. Напевно і тому, що без надії людина не може бути певною у тому, що у будь–якому часі і за будь–яких обставин вона повинна прагнути і шукати способів та можливостей.

Яскравим прикладом є поезія “Contra Spem Spero”, назва якої у перекладі з латинської мови означає “без надії сподіваюсь”, написана 19-річною Лесею Українкою.  Саме в цей час життя поставило перед нею вибір: бути скореною важкою недугою (і не тільки фізично) чи перемогти. Поетеса не скорилася, вона вибрала другу пропозицію долі. Маючи надію в серці, вона стала на шлях боротьби за перемогу:

«Так! я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть, думи сумні!»

У поєдинку з підступною хворобою, наперекір зловісним “осіннім хмарам” вона відчула жагучу потребу жити повноцінним життям. Тож надія є!

Я переконана в цьому, бо особисто мене надія збагатила і додала впевненості, наскільки це можливо і дано. Надія має жити, щоб жили і ми. Надія  робить неможливе!

Коваль Марія