В одній із публікацій я прочитала: «Ми живемо в такому полі жорстокості, у такій його напрузі, що ніхто ні від чого незастрахований. Ані від того, щоб стати вбивцею, ані від того, щоб стати жертвою. Жорстокість стала повсякденною справою. Прояви її не шокують ні дорослих, ні дітей».

 Наше життя – це низка подій, що змінюють одина одну, але в ньому не повинно бути місця жорстокості, особливо серед дітей. Завдання батьків виховати гідну заміну собі на Землі. Часто так буває, що діти не виправдовують очікування дорослих, і замість гуманних і дбайливих діток виростають злі і не знаючі жалості. Хто винен у тому, що дитина стає такою агресивною? 

Нерідко на вулицях міста можна зустріти дітей, які жорстоко знущаються над тваринами і завжди залишаються безнаказані, бо байдужим дорослим немає до цього діла (Не людину ж убили!). Але чи так ці вчинки безневинні? Багато маніяків у дитинстві знущалися над тваринами і отримували від цього задоволення, тому дорослі не повинні проходити повз таких знущань!

Дитина може вчинити жорстоко від незнання, від нерозуміння, що крик і плач товариша – свідчення страждання й болю, завданих нею. Якщо дитина не навчена розуміти і співпереживати, вона не здатна правильно оцінювати й відчувати чужі страждання. Хоча це не виправдання, оскільки гуманності у ставленні до інших можна не навчитись ніколи. Збудити в дитячій душі співчуття – завдання дорослих – батьків, учителів, вихователів тощо.

Не викликає сумніву, що жорстокості можна навчитися. Якщо дитина виховується в такому середовищі, де жорсткі, безжалісні зіткнення є буденною справою, вона з легкістю засвоює наочні зразки поведінки. Тим більше, що зразки сучасної масової культури, до яких діти дуже чутливі, також переважно нав'язують стереотипи саме жорстокої поведінки. Звідси проста й природна рекомендація для дорослих: піклуйтесь про коло інтересів дитини, особливо молодших школярів, обмежуйте перегляд бойовиків, комп'ютерні ігри з елементами жорстокості, насилля та агресії...

Слід постійно, на власних прикладах, навчати дітей доброти, людяності, гуманності. 

Людям необхідно зрозуміти: жорстокість – це «хвороба» не дитини, а того середовища, у якому вона росте, де формується її особистість. Дуже справедливі слова: «Ми не в змозі покращити родину, в якій ростемо, але в наших силах покращити родину, у якій ростимуть наші діти».

 

 Агневщикова Ліана

Будемо відверті, дуже часто ми ображаємо наших батьків грубим словом, яке вилітає випадково з наших вуст, відмовою спілкуватися про особисте. Сучасне покоління не сприймає культ батьків за авторитет, не шанує порад, які дають нам рідні. Ми намагаємося наслідувати поведінку зірок, вести аморальний спосіб життя та не звертати увагу на батьків. Наші мами готові пожертвувати власними інтересами та бажанням заради своїх «невдячних» діточок, а вони зневажають та обманюють їх на кожному кроці.

Український поет доби модернізму Микола Вороний ще у ті часи зацікавився проблемою жорстокості дітей до своїх батьків. У вірші «Легенда» він яскраво ілюструє цю ситуацію:  «І стався опівночі лютий злочин:/Мов кат, витяг серце матері син…». Дійсно, відомо безліч випадків, де діти своїми ганебними вчинками та поведінкою морально вбивають своїх батьків. Дітлахи починають вживати наркотики, а батьки мусять переживати за їх подальшу долю, боротися з наслідками хвороби. Підлітки скоюють злочин, а мати чи батько повинні відповідати за його випадкові дії у стані алкогольного сп’яніння.

Навіщо молоді особи починають виховувати своїх найрідніших; говорити та висловлювати своє незадоволення, що їх батьки не мільйонери і не політики?

Любіть своїх батьків, дослухайтеся до їхніх слів, будьте ласкаві з ними. Намагайтеся зрозуміти кожного з членів вашої родини і щодня виділяти час для душевного спілкування з ними. 

У кожному провінційному містечку є райони, які віддалені від бурхливого центру, потоку транспорту та масових розваг молоді. Такі райони окрилені  атмосферою затишку, взаєморозуміння, поваги один до одного та мальовничої навколишньої природи. Бабусю Софію, яка мешкала у дев’ятиповерховому будинку, що ховався серед престарілих дубів, знали та поважали усі довкола. Щосереди бабця Софія влаштовувала у своїй невеличкій, але добре облаштованій квартирці зустрічі. Вона розповідала гостям захоплюючі історії, обговорювала останні новини, але найбільше Софії подобалось давати мудрі поради та допомагати при нагоді. До бабусі зверталися люди будь-якого віку, кожен зі своєю бідою.

Софія ніколи не відмовляла у допомозі, завжди уважно вислуховувала гостя до кінця і лише тоді, давала свої рекомендації. Молодим матусям бабуся розповідала тонкощі виховання немовлят, дівчатам відкривала секрети, що знадобляться у пошуках коханого, а маленьких відвідувачів Софія пригощала солодощами зі склянкою свіжого молока. Сердешна жінка співчувала негараздам та щиро раділа, коли справа закінчилась успіхом.

Одного дня у гості до бабусі завітала дівчинка Христя, що зростала у заможній родині. Дівчина була дуже самотньою, бо батьки щодня займалися побудовою професійної кар’єри. Христя розповіла бабусі про свою мрію стати доброю і допомагати людям. Софія лише посміхнулася у відповідь і дістала з шафи невелику дерев’яну скриню. Софія наказала дівчині кожну свою добру справу фіксувати і кидати у скриню до тих пір, поки вона не буде заповненою. Радісна дівчина прийняла цю умову з охотою та натхненням.

Щодня Христина переводила через дорогу десятки бабусь, допомагала вчительці готуватися до уроку, розважала школярів на перерві, підгодовувала місцевих тварин, які мешкали на шкільному подвір’ї.  Через тиждень скриня вже була наповнена, тому Христина вирішила відзвітуватися бабусі. Софія знову лише посміхнулася і повернула скриню назад у шафу. Дівчина нічого не зрозуміла, але вона знала, що тепер нарешті вона добра. З тих пір минуло вже два тижні, а Христинине  життя не змінилося, вона знову почала ображати тварин, дражнити дітлахів, сваритися з батьками. Отже, порада бабусі не подіяла, дівчинка не змогла змінитися?

Життя Миколи наповнилося сенсом, лікар обіцяв, що операцію буде здійснено, бо єдине, що варто було зробити знайти людину, яка матиме таку ж групу крові як у хлопця. Микола спостерігав у вікно і його погляд зацікавила самотня дівчинка. Вона сиділа у сквері біля лікарні і плакала. Швидкими рухами хлопець одягнув теплий светр і вийшов на вулицю. Дівчину звали Христиною. Між підлітками одразу зав’язалась цікава бесіда, вони провели разом декілька годин. Наступного дня Христина знову завітала у лікарню, щоб відвідати хлопця, але заплакана мати розповіла дівчині, яке горе «мешкає» у їх родині, які страждання щодня зносить Миколка. Не задумуючись дівчина погодилася стати донором крові для хлопця.

Через п’ять років Христина стала успішним лікарем, вона врятувала багато життів та змогла збудувати  власне домашнє вогнище. Вона більше не думала, як саме стати доброю, бо робила гарні вчинки не задумуючись. Якось опинившись у рідному місті Христина завітала у  гості до бабусі Софії.  Бабуся радісно прийняла дівчину і пригостила смачним чаєм. Трохи погомонівши про життя Софія дістала з шафи стару скриню. Христина була вражена, бо нарешті зрозуміла урок старої пані. Доброта у кожної людини мешкає у серці. І важливо випромінювати її не лише, коли тобі цього хочеться, а й тоді, коли цього потребують інші. Доброті не можна навчитися, її магічні промені можливо лише відчути. Зазвичай реалізувати доброту вдається лише завдяки іншим людям, бо їх біль, нужденність надихають нас на звершення. Ми радіємо, коли приносимо користь, коли стаємо у нагоді, коли стаємо останньою надією для тих, хто у нас вірить. Добрі вчинки не карбуються у власній пам’яті, не фіксуються у записниках, про них не нагадують і не кричать при зустрічі, вони мешкають у серцях тих людей заради яких вони були здійснені.

Доброта та жорстокість – одвічні суперники, які не закінчать свою боротьбу ніколи.  Жодна жива істота не може перехилити ваги рівноваги в будь-яку сторону, інакше світ просто припинив би своє існування.

Поняття доброти і жорстокості є абстрактними; вониє скрізь і ніде… Вони не існують самі по собі, для самовираження їм потрібна жива істота, насамперед – людина. Ми – ідеальне вмістилище для їхніх виявів і вчинків.  Звісно, людина зазвичай сама вирішує свою долю, має силу волі щоб зробити чи не зробити якийсь вчинок. Ми керуємося тим, що криється в нашій душі: будь то таємничі, сутінкові, темні болота, чи бездонні, безмежні, неосяжні і блакитні небеса.

На мою думку, добра людина – це не обов’язково меценат чи добродій, який віддає все своє майно вбогим та обездоленим. Доброта криється і в деталях, що є не менш важливо. Часто біля метро можна побачити стареньких і вбогих людей в потертому одязі. Вони просто не можуть прожити на свою пенсію, яку зараз пропонує нам держава, тому і змушені йти жебракувати проти своєї гордості аби хоч якось вижити. Це страшно. Кожен з нас може зробити добрий вчинок: дати декілька гривень. Для нас це не гроші, а їм, можливо, вони врятують життя.

…Та навіщо йти далеко? Прокиньтесь зранку і приберіть вдома, приготуйте щось смачненьке і купіть мамі чи сестрі квіти. Вони будуть приємно подивовані, на їх обличчі засяє щира посмішка. Здавалось би: нічого серйозного, але все ж момент добра. Можливо вони віджартуються, мовляв «Ну і що ти вже від мене хочеш?», але в будь-якому разі будуть задоволені і настрій покращиться. А якщо ви на хвилі радості та позитиву, то ним захочеться поділитись  і  з  іншими близькими людьми. Так що ми запускаємо ланцюгову реакцію добра. Як же все просто…

Та інколи ми стаємо заручниками подій, життєвих ситуацій і мусимо чинити не по своїй волі. Наприклад, ми «ідемо по головах» колег в гонитві за грошима чи кар’єрним ростом. Та це лише верхівка айсбергу. Ображаємо рідних, сваримося, говоримо жахливі речі, які боляче колють серця близьких нам людей. Невже ми хочемо бути такими жорстокими? Невже нам комфортно завдавати біль іншим? …Кожен дасть свою відповідь на ці запитання.

Ця одвічна боротьба є в кожному з нас, власні внутрішні війни, лише нам вирішувати якій стороні дати перевагу.  

Ганненко Ольги

Жила-була на білому світі ДОБРОТА. Доброта – це крихітне диво, від якого піднімався настрій. Була вона невелика, але від неї відходили промінчики тепла і світла.

Вирушила Доброта в дорогу, щоб поділитися своїм теплом.

Тому, з ким Доброта зустрічалася в дорозі, відразу ставало тепліше, навіть якщо на вулиці було холодно. І зірки починали яскравіше освітлювати нічну дорогу. І вітер був попутним…

А як змінювалося настрій у подорожнього! Йому марилося, що хтось гладить його по голові теплою ніжною рукою. Йому хотілося посміхатися всім і говорити хороші слова.

Так Доброта оселилася в душі Людини! І породила Доброта там смуток-тугу, бо людина розуміла: не можна допомогти всім. Не всіх інвалідів та хворих можна вилікувати, всіх бездомних котів НЕ принесеш додому, всім сиротам НЕ знайдеш батьків...

Доброта була захована в Людині глибоко-глибоко, тому що вона не любила хвалитися. Доброта, зроблена від усього серця, ніколи не чекає обов'язкової відповіді...

Ось вона, чарівна сила Доброти!

Так і ходить Доброта досі по світу і обдаровує людей своїм теплом.

Але шкода, що пройшла вона повз деяких людей… Не зустрілися вони на життєвих дорогах...

Потрібно, щоб Доброта зустрілася з усіма людьми, і тоді зникнуть у світі війни, ненависть і зло.

Доброта – в дорозі, її на всіх вистачить! Тільки не треба звертати з головних доріг. Ви обов'язково зустрінетеся!

  

 Агневщикова Ліана

В одному казковому місті С жили характеринки. У самому центрі міста знаходився будинок дівчинки на ім’я Доброта. Вона і сама не знала, коли з’явилася на світ, однак разом з нею народилися усі інші жителі міста.

Найближчими сусідами Доброти були хлопчики Щедрість, Рішучість, Життєрадісність та дівчата Краса, Надія, Співчуття, Любов. Вони разом росли, гралися на вулиці та ходили до школи. І все було б добре, якби одного дня у будинку поряд не поселилась нова жителька міста.

Як вихована дівчинка,  Доброта одразу пішла знайомитись із новою сусідкою, адже у місті С всі були друзями. Вона стала на порозі та подзвонила у дзвінок. Двері відчинились:

–       Привіт, я Доброта, твоя сусідка.

–       А я Корисливість. Ти мені щось принесла?

–       У мене є для тебе кекс.

–       Тоді заходь.

Коли Доброта повернулась додому, вона була засмучена. Корисливість була зовсім неприємною дівчиною. Вона сміялася з Доброти, тому що та завжди допомагала своїм друзям, давала свої підручники та ділилась печивом, при цьому ніколи нічого не просила взамін.

Вже через тиждень Корисливість налаштувала проти Доброти усіх сусідів та вигнала її з дому.

Доброта зібрала свої речі і пішла. На її рідній вулиці дівчинці вже не були раді. Характеринка довго блукала містом, аж поки не знайшла галявину Темний куток. Там Доброта і залишилась. Їй було самотньо, іноді страшно та сумно від того, що її друзі полюбили більше Корисливість, але Доброта була доброю, вона не тримала на друзів зла.

Одного дня на галявину до Доброти завітали усі її друзі-характеринки. Вони вибачались перед Добротою і жалілись на Корисливість: після дружби з нею захворіли і Щедрість, і Співчуття, і Рішучість. Любов більше не вміла любити, Надія – вірити у краще, Життєрадісність – отримувати задоволення від життя, а Краса більше не бачила і не дарувала прекрасного. Вони вигнали Корисливість із міста і прийшли, щоб забрати змарнілу і самотню Доброту.

Коли Доброта повернулась у свій будиночок,  все знову стало на свої місця, всі характеринки одужали, над їх вулицею знову засяяло сонце. А на будинку дівчинки з’явилась табличка із написом: «Тут, у місті С на вулиці Щастя живе Доброта».

Резнік Тетяна

Знання людині — що крила пташині…

Життя не стоїть на місці. Змінюються часи. Якою ж повинна бути сучасна людина?

Швидкий розвиток науки, техніки, нові технології вимагають глибоких і міцних знань від усіх нас.  Як відомо, наука в ліс не веде, а з лісу виводить.  Дедалі необхіднішими стають сьогодні вміння працювати на комп'ютері, знання іноземних мов.  Сучасна людина повинна стежити за новими досягненнями і відкриттями.  Але, щоб розуміти їх, необхідно мати не лише відмінні знання із шкільних предметів, а і знання, почерпнуті з додаткових джерел, набуті впродовж всього життя.  Вік живи — вік учись, як кажуть люди. Все це є ознакою висококультурної особистості, бо знання красить, а незнання смішить.
Сучасна людина обов'язково має бути культурною, розбиратися у мистецтві і мати високий художній смак. Література, музика, живопис, театр не повинні лишатися за межами її інтересів. Якщо Ви не дуже добре орієнтуєтесь в культурному просторі, — не хвилюйтесь: не соромно не знати, соромно не вчитись.
Сучасна людина — гармонійна людина. За наукою і мистецтвом вона не забуває про власне здоров'я і тому регулярно займається спортом. Саме він зробить її сильною, витривалою, загартованою. Як відомо, спорт — це життя.
Незважаючи на зміну часів, розвиток науки, є в житті вічні цінності. І людські риси, які цінувалися в минулому, є важливими сьогодні, будуть важливими завтра. Я переконана, що вони є обов'язковими для сучасної людини. Мова йде про доброту, чесність, порядність, здатність прийти на допомогу, захистити слабких. 
Сьогоднішній день ставить багато вимог до людини, яка хоче називатися сучасною. Але я вважаю, що бути такою людиною необхідно, що саме за такими людьми сьогоднішній день і майбутнє.

Ганненко Ольги

Всюди добре мати приятеля

Прийшла баба до церкви, поклонилася перед образом святого Михайла та й ліпить одну свічку Михайлові, а другу чортові.

Сусідка дивилася-дивилася, що баба робить, та й каже :

— А ви нащо, кумо, ліпите свічку і тому, щез би?

— Та то, кумцю, добре всюди мати приятеля. Хто знає, що нас чекає, а забезпечитися треба.

Небесна сотня

 Рік тому наша країна перегорнула нову сторінку у своїй історії. На жаль, ця сторінка сповнена відчаєм, людськими сльозами та кров'ю невинних людей.

Небесна сотня — це люди, що загинули за правду, свободу, незалежність своєї держави.  Ціною свого життя вони показали, що український дух є незламним, а народ — нескореним.

Ми повинні схилити голову перед тими, хто заплатив дорогу ціну за майбутнє України. Вічна пам'ять Вам, наші герої.

Слава Україні!

Резнік Тетяна

Відомий український письменник, літературознавець, вчений, лауреат Всеукраїнських премій ім. Івана Огієнка (2005) – Олексій Іванович Неживий презентував нову книгу «Життя у слові», повністю присвячену життю та творчості українського письменника-прозаїка та проникливого поета Григіра Михайловича Тютюнника. До збірника увійшло чимало матеріалів: листи, щоденники, записники Григора Тютюнника до матері, в яких записані думки, особисте письменника.

Особливістю цієї книги є те, що вона може слугувати цілим розробленим уроком, як для школярів, так і для науковців. Тому в збірнику велика кількість відео- та аудіо матеріалів. 3 години звучать твори автора, у виконанні відомих акторів та літераторів. Але ізюминка в тому, що в збірнику наявні записи, які читає сам автор. Вперше оприлюднені в цій книзі.

Дивлячись збірник можна натрапити також і на добірку фото, яких не можна було побачити раніше ніде. Тут і фото рідного краю Тютюнника (батьківська сосна, річка Грунь, яка протікає через його село Шилівка) та навіть особисті фото автора.

Заслуговує уваги те, що Олексі Неживий 27 лютого 2013 року захистив першу в Україні докторську дисертацію за спеціальністю «10.01.09. – літературне джерелознавство і текстологія» у Львівському національному університеті ім. Івана Франка за темою «Наукова біографія і творча спадщина Григора Тютюнника: джерелознавча і текстологічна проблематика». Варто відмітити також, що він досліджував творчість та життя Бориса Дмитровича Грінченка. У 1994 році захистив кандидатську дисертацію на тему «Педагогічна спадщина Бориса Грінченка».

Але присвятив своє життя літературознавець Олексій Іванович дослідженню, опрацюванню, а згодом опублікуванню відомостей про такого відомого, але мало дослідженого письменника Григіра Михайловича Тютюнника!

Поліщук Тетяна

Дорогі друзі, я думаю ви погодитеся зі мною, що школа – найкраще, що може статися з людиною за все її життя. Це спогади про друзів, про недругів, про перше, як нам здається, справжнє кохання.

Було так лячно, коли ми вперше прийшли до школи. Велика кількість незнайомих людей. Мама тебе постійно смикає за руку. У кожного з нас залишилися ці спогади.

Ще трохи і ми підемо, але з нами залишаться любов та повага до Вас, шановні вчителі. Весь цей час Ви були для нас усім – і турботливими батьками, і суворими вчителями, і мудрими вихователями. Ми тільки зараз розуміємо: як важко було з нами. Але одне ми знаємо точно – ми любимо Вас. Ви в кожного вклали частинку своєї душі. Ми підемо, але в серцях ми назавжди збережемо любов і повагу до Вас. Ким би ми не стали, куди б нас життя не розкидало, та завжди від серця до серця тягнуться невидимі стрічки спогадів про Вашу вчительську справедливу науку, Ваше серце, віддане  нам, дітям. Час наскільки швидко промайнув, що  ми не встигли зрозуміти, а вже настав останній дзвоник.

Від щирого серця я хочу побажати Вам, випускники, нереального щастя в житті та нехай воно буде чисте, як сльоза! Я хочу, щоб ви всі були щасливі! Я вдячна Вам за ці найкращі роки, проведені саме з Вами! Дякую за одне величезне серце на всіх!

Поліщук Тетяна